Перелік найбільш
поширених гріхів за свт. Димитрієм Ростовським
Стосовно Бога і Церкви
1. Маловір’я і сумнів. Сумнів у істинності Святого Письма і
Передання (тобто в догмах Церкви, її канонах, законності і правильності
ієрархії, звершення богослужіння, в авторитетності писань святих отців).
Зречення віри в Бога зі страху перед людьми і турбота про земне благополуччя.
Маловір’я – відсутність повної глибокої переконаности в якійсь християнській
істині чи прийняття цієї істини тільки розумом, а не серцем. Цей гріховний стан
виникає на ґрунті сумніву чи відсутности ревности до істинного богопізнання.
Маловір не заперечує свідомо буття Божого, одначе сумнівається в Його
всемогутності, милосерді чи Промислі. Своїми вчинками, нахилами, всім своїм
життям він протирічить сповідуваній ним на словах вірі. Така людина ніколи не
заглиблювалася навіть у найпростіші догматичні питання, боячись втратити ті
наявні уявлення про християнство, часто неправильні і примітивні, яких вона
колись набула. Перетворюючи православ’я на національну, домашню традицію, набір
зовнішніх обрядів, чи зводячи його до насолоди гарним хоровим співом,
мерехтінню свічок, тобто до зовнішньої благоліпности, маловіри втрачають
найголовніше в Церкві – Господа нашого Ісуса Христа. У маловіра релігійність
тісно пов’язана з егоїзмом, пихатістю, чуттєвістю. Люди цього типу шукають
похвали. Вони підходять до аналою, щоби пожалітися на інших, продемонструвати
свою “праведність”. Поверхневість їхнього релігійного запалу легко доводиться
їхнім легким переходом від показного “благочестя” до дратівливости і гніву на
ближнього. Взагалі релігійна самовтіха і самозаспокоєність – головні ознаки
віддалення від Бога і Церкви.
2. Пасивність (мала ревність, відсутність старання) у
пізнанні християнської істини, вчення Христа і Його Церкви. Відсутність бажання
(коли є можливість) читати Святе Письмо, твори святих отців, вдумуватися й
осягати серцем догмати віри, з’ясовувати зміст богослужіння. Цей гріх виникає
на ґрунті розумових лінощів чи надмірного страху впасти у якийсь сумнів. У
результаті істини віри засвоюються поверхово, бездумно, механічно, і врешті-решт
у людини підривається здатність до діяльно-усвідомленого виконання волі Божої в
житті.
3. Єресь і марновірство (забобони).
Єресь – це хибне вчення, що стосується духовного світу й
спілкування з ним, відкинуте Церквою як таке, що перебуває у явному протиріччі
зі Святим Письмом і Переданням.
До єресі часто ведуть гордість, пихатість, надмірне довір’я
до власного розуму й особистого духовного досвіду. Причиною єретичних думок і
суджень може бути також недостатньо повне знання вчень Церкви, богословська неосвіченість.
Марновірство (забобони). Часто в середовище віруючих
просякають і поширюються там всілякі забобони, віра в прикмети, ворожіння,
гадання на картах, різні єретичні уявлення про таїнства й обряди. Подібні
марновірства супротивні вченню Православної Церкви й служать розбещенню душ і
загасанню віри, тому боротьба з ними аж до повного викорінення – священний
обов’язок кожного віруючого.
Особливо треба зупинитися на такому поширеному і згубному
для душі вченні як теософія (*1) (її найбільш відомий на сьогодні напрямок –
антропософія (*2)). На обличчях людей, які довший час займалися так званими
окультними науками і були посвячені в “таємне духовне вчення”, залишається
тяжкий відбиток – знак несповіданого гріха, а в душах – хворобливо викривлена
сатанинсько-раціоналістичною гординею думка про християнство як про один з
нижчих етапів пізнання істини. Приглушуючи щиру віру в батьківську любов Божу,
надію на воскресіння і життя вічне, теософія проповідує вчення про карму,
переселення душ, позацерковний, а тому безблагодатний аскетизм.
Таким нещасним, якщо вони знайшли в собі сили покаятися,
треба нагадати, що, крім прямої шкоди для душевного здоров’я, заняття
теософією, окультизмом, спіритизмом викликаються зацікавленим бажанням
зазирнути за зачинені двері. Ми повинні смиренно визнати існування Таємниці, не
прагнучи проникнути в неї нецерковним шляхом. Нам даний верховний закон життя,
нам вказаний шлях, що прямо веде нас до Бога, – Любов. І ми повинні йти цим
шляхом, несучи свій хрест, не повертаючи на манівці. Теософія й окультизм
ніколи не здатні відкрити таємниці буття, на що претендують їхні прихильники.
Теософи й окультисти, зазвичай, дуже начитані у Святому
Письмі й уміють, спритно підтасовуючи факти, цитати, виправдати свої єретичні
теорії. Тому в бесіді з ними теж треба вміло користуватися Біблією, творами
святих отців і працями християнських апологетів.
4. Обрядовір’я.
Прихильність до букви Писання й Передання, надання значення
тільки зовнішній стороні церковного життя при забутті змісту і мети – ці вади
поєднуються під назвою обрядовір’я. Віра в спасенне значення лише точного
виконання обрядових дій самих по собі, без урахування їхнього внутрішнього
духовного змісту, свідчить про неповноцінність віри і зниження благоговіння
перед Богом, забуття того, що християнин повинен “служити Богові в оновленні
духу, а не за старою буквою” (Рим. 7, 6). Обрядовір’я виникає через недостатнє
вникання у Благу Вістку Христову, а “Він дав нам здатність бути служителями
Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить” (2
Кор. 3, 6). Обрядовір’я свідчить про неадекватне сприйняття вчення Церкви, що
не відповідає його величі, або ж про нерозумну ревність служіння, що не
відповідає волі Божій. Обрядовір’я, яке досить поширене серед церковного люду,
веде до марновірства, законництва, гордости, розбрату.
5. Недовіра до Бога.
Цей гріх виявляється у відсутності впевнености в тому, що
першопричиною всіх зовнішніх і внутрішніх обставин є Господь, який бажає нам
істинного блага. Недовір’я до Бога викликається тим, що людина недостатньо
переймалася євангельським одкровенням, не відчула його основного вузла:
добровільного страждання, розп’яття, смерти й воскресіння Сина Божого.
Від недовір’я до Бога виникають такі гріхи, як відсутність
постійної вдячности Йому, зневіра, відчай (особливо у хворобах, скорботах),
малодушність перед різними обставинами, страх перед майбутнім, метушливі
намагання застрахуватися від страждань і уникнути випробувань, а у випадку
невдачі – приховане чи явне нарікання на Бога і Його Промисел про себе.
Протилежна доброчесність – покладання своїх надій і сподівань на Бога, повне
прийняття Його Промислу про себе.
6. Нарікання на Бога.
Цей гріх є наслідком недовіри до Бога, що може призвести до
повного відпадіння від Церкви, втрати віри, боговідступництва й богоборства.
Протилежна доброчесність – смирення перед Промислом Божим про себе.
7. Невдячність Богові.
Людина часто звертається до Бога в періоди випробувань,
скорбот і хвороб, просячи пом’якшити або навіть звільнити від них, і, навпаки,
в періоди зовнішнього благополуччя забуває про Нього, не усвідомлюючи, що
користується Його благим даром, не дякує за нього. Протилежна доброчесність –
постійна подяка Отцю Небесному за зіслані Ним випробування, втіхи, духовні
радощі й земне щастя.
8. Мала ревність (чи повна відсутність її) до
Богоспілкування, духовного життя.
Спасіння – це спілкування з Богом во Христі у вічному
майбутньому житті. Земне життя – для надбання благодаті Святого Духа, розкриття
в собі Царства Небесного, Боговселення, Богосинівства. Досягнення цієї мети
залежить від Бога, але Бог не буде постійно перебувати з людиною, якщо вона не
виявить свою ревність, любов, розум, щоб наблизитися до Нього. Все життя
християнина спрямоване до цієї мети. Якщо у вас немає любови до молитви як
засобу Богоспілкування, до храму, до участі в Таїнствах, то це ознака
відсутности ревности до Богоспілкування.
Стосовно молитви це виявляється у тому, що вона буває тільки
з примусу, нерегулярна, неуважна, розслаблена, із недбалим положенням тіла, механічна,
обмежена тільки завченими напам’ять чи вичитаними молитвами. Відсутня постійна
пам’ять про Бога, любов і подяка до Нього як тло всього життя.
Можливі причини: сердечна нечуттєвість, пасивність розуму,
відсутність належної підготовки до молитви, небажання продумати й з’ясувати
серцем і розумом значення молитовного діяння, що має відбутися, і зміст кожного
прохання чи славослів’я.
Інша група причин: прив’язаність розуму, серця і волі до
земних речей.
У відношенні до храмового богослужіння цей гріх виявляється
в нечастому, нерегулярному відвідуванні богослужінь, у неуважності чи розмовах
під час служби, ходінні по церкві, відвертанні інших від молитви своїми
проханнями чи зауваженнями, у запізненні до початку служби Божої і виході з
церкви раніше відпусту і благословіння. В цілому цей гріх зводиться до
невідчуття особливої присутности Божої в церкві під час богослужіння.
Стосовно Таїнства Покаяння гріх байдужости виявляється в
нечастих сповідях без належної підготовки, в наданні переваг загальній сповіді,
а не особистій; щоби безболісніше пройти через неї, у відсутності бажання
глибоко пізнати себе, в нескорботному і несмиренному душевному настрої; немає
рішучости залишити гріх, викорінити порочні нахили, перебороти спокусу; замість
того – прагнення применшити гріх, виправдати себе, замовчати найбільш
безсоромні вчинки й думки. Звершуючи тим самим обман перед Лицем Самого
Господа, що приймає сповідь, людина поглиблює свої гріхи.
Причина цих явищ – у нерозумінні духовного значення таїнства
Покаяння, у самовдоволенні, жалощах до себе, суєтності, в небажанні внутрішньо
перемогти демонський опір.
Особливо тяжко ми грішимо проти Пресвятих і Животворчих Тайн
Тіла і Крови Христових, приступаючи до Святого Причастя рідко й без належної
підготовки, не очистивши душу попередньо в таїнстві Покаяння, не відчуваючи
потреби причащатися частіше, не бережучи чистоту свою після Приєднання, але
знову впадаючи в суєту й віддаючися порокам.
Причини цього в тому, що ми не вдумуємося в значення
якнайвищого Таїнства Церкви, не усвідомлюємо його величі й своєї гріховної
негідности, необхідности зцілення душі й тіла, не звертаємо уваги на сердечну
нечуттєвість, не усвідомлюємо впливу грішних духів, що загніздилися в нашій
душі, які відвертають нас від Причастя, і тому не опираємося, а піддаємося
їхній спокусі, не вступаємо з ними у боротьбу, не відчуваємо святобливости й
страху Богоприсутности в Святих Дарах, не боїмося причаститися Святині “в суд і
на осудження”, не турбуємося про постійне виконання волі Божої в житті,
неуважні до свого серця, піддані суєтності, підходимо до Святої Чаші з
озлобленим серцем, непримирені з ближніми.
9. Відсутність страху Божого і святобливости перед ним.
Недбала розсіяна молитва, непобожне поводження в церкві,
перед Святинею, нешанування священного сану. Відсутність пам’яті смертної в
очікуванні Останнього Суду.
10. Непослух волі Божій.
Явне непогодження з волею Божою, яка виражається в Його
заповідях, Святому Письмі, вказівках духовного отця, голосі совісті;
перетлумачення волі Божої на свій лад, у вигідному для себе значенні з метою
самовиправдання чи осудження ближнього, ставлення власної волі вище волі
Христової, ревність не за розумом в аскетичних вправах і принука інших чинити
так само; невиконання обіцянок, даних Богу на минулих сповідях;
11. Самовиправдання, самовдоволення.
Задоволеність своїм духовним станом.
12. Відчай.
Відчай від споглядання свого духовного стану і безсилля
боротися з гріхом. Взагалі самооцінка власного духовного устрою і стану;
покладення на себе духовного суду на противагу сказаного Господом Ісусом
Христом: “Мені відомщення, Я віддам” (Рим. 12, 19).
13. Відсутність духовної тверезости, постійної сердечної
уваги, неуважність, гріховне забуття, нерозумність.
14. Духовна гордість – приписування собі отриманих від Бога
дарів, бажання самостійного володіння якимись духовними дарами і енергіями.
15. Духовний блуд – потяг до чужорідних Христу духів
(окультизм, східна містика, теософія; єретичні вчення: єговісти, мормони,
суботники та інші секти). Духовне життя – це перебування у Духові Святому.
16. Легковажно-святотатське ставлення до Бога і Церкви –
вживання імені Божого в жартах, легковажне згадування святих, прокляття зі
згадуванням Його імені, промовляння імені Божого без благоговіння.
17. Духовний егоїзм, духовне ласолюбство – молитва, участь у
Таїнствах тільки заради отримання духовних задоволень, утіх і переживань.
18. Нетерпіння – у молитві й інших духовних подвигах. Це
невиконання молитовного правила, порушення постів, невчасна трапеза,
передчасний вихід з церкви без особливо важливої причини.
19. Споживацьке ставлення до Бога і Церкви - коли відсутнє
бажання віддати щось Церкві, якось працювати для неї. Молитовне випрошування
мирського успіху, почестей, задоволення егоїстичних бажань і матеріальних благ.
20. Духовна скнарість – відсутність духовної щедрости,
потреби донести до ближніх отриману від Бога благодать словом утіхи,
співчуттям, служінням людям.
21. Відсутність постійної турботи про виконання волі Божої в
житті. Цей гріх виявляється, коли ми здійснюємо серйозні вчинки, не питаючи
благословення Бога, не радячись і не просячи благословення у духовного отця.
22. Духовний індивідуалізм – нахил до відокрем- лення в
молитві (навіть під час служби Божої), забуття того, що ми – члени Соборної
(Кафоличної) Церкви, члени одного Тіла Христового, співчлени один одного.
Гріхи стосовно
ближніх
1. Осуд – нахил помічати, запам’ятовувати і називати чужі
недоліки, звершувати явний чи внутрішній суд над ближнім.
Під ідеєю не завжди помітного навіть для себе осудження
ближнього в серці формується його викривлений образ. Цей образ потім служить
внутрішнім виправданням нелюбови до цієї людини, зверхнього злого ставлення до
неї. У процесі покаяння цей хибний образ повинен бути знищений, і на основі
любови має бути відновлений у серці істинний образ кожного ближнього.
2. Гордість – звеличування над ближнім, зарозумілість,
“демонська гординя” (цей найнебезпечніший з гріхів розглядається окремо і
детально).
3. Самозамкнутість, відчуженість від інших людей.
4. Зневажання ближнього, байдужість. Особливо страшний цей
гріх у ставленні до батьків: невдячність до них, черствість. Якщо батьки
померли, чи не забуваємо ми молитовно поминати їх?
5. Марнославство, честолюбство. Ми впадаємо в цей гріх, коли
пишаємося, виставляючи напоказ свою обдарованість, душевну й тілесну, розум,
освіченість, і коли демонструємо свою поверхову духовність, показну
церковність, удаване благочестя.
Як ми ставимося до членів своєї сім’ї, до людей, з якими
доводиться часто зустрічатися чи працювати? Чи вміємо ми терпіти їхні
слабкості? Чи часто дратуємося? Чи буваємо ми чванливі, уразливі, нетерплячі до
чужих недоліків, до чужої думки?
6. Бажання бути першим, наказувати (любоначалля).
Чи любимо ми, щоб нам служили? Як ставимося до залежних від
нас на роботі й удома людей? Чи любимо панувати, наполягати на виконанні своєї
волі? Чи немає в нас нахилу втручатися в чужі справи, в чуже особисте життя із
наполегливими порадами і вказівками? Чи не прагнемо ми залишити останнє слово
за собою, тільки б не погодитися з думкою іншого, навіть якщо він правий?
7. Людинодогоджання – це зворотня сторона гріха любоначалля.
Ми впадаємо в нього, бажаючи сподобатися іншій людині, боячись осоромитися
перед нею. З людинодогоджання ми часто не викриваємо явного гріха, стаємо
співучасниками неправди. Чи не вдавалися ми до похвали, тобто до удаваного,
перебільшеного захоплення людиною, прагнучи отримати її прихильність? Чи не
підстроювалися ми до чужих думок, смаків заради своєї вигоди? Чи не були ми
неправдиві, нечесні, двоєдушні, недобросовісні у роботі? Чи не зраджували
людей, рятуючи себе від неприємностей? Чи не покладали свою провину на інших?
Чи берегли чужі таємниці?
Вдумуючись у своє минуле, християнин, що готується до
сповіді, повинен пригадати все погане, що він вільно чи невільно вчинив
стосовно ближніх.
Чи не був причиною горя, чужого нещастя? Чи не руйнував
сім’ю? Чи винен у порушенні подружньої вірности й чи не штовхав іншого до цього
гріха звідництвом? Чи не брав на себе гріха вбивства ненародженої дитини, не
допомагав у цьому? Чи не схильний до непристойних жартів, анекдотів, натяків?
Чи не ображав святиню любови людської цинізмом, насміханням?
8. Порушення миру. Чи вміємо берегти мир у сім’ї, у стосунках
з сусідами, співробітниками? Чи не дозволяємо собі злослів’я, осуду, злих
глузувань? Чи вміємо ми стримувати свій язик, чи не балакливі? Чи не виявляємо
зайвої, гріховної цікавости до життя інших людей? Чи буваємо уважні до потреб і
турбот людей? Чи дбаємо лише за себе?
9. Заздрість, злобажання, зловтіха.
Чи не заздрив чужому успіху, становищу? Чи не бажав потаємно
невдачі, провалу, сумного кінця чужим справам? Чи не радів явно чи таємно
чужому нещастю, невдачі? Чи не підбурював інших на злі вчинки, залишаючись
зовні невинним? Чи не бував надто підозрілим, бачачи в усіх тільки погане? Чи
не вказував на явний чи удаваний недолік однієї людини іншій з метою їх
посварити? Чи не зловживав довірою ближнього, відкриваючи іншим його недоліки
чи гріхи? Чи не поширював пліток, що ганьблять жінку перед чоловіком чи
чоловіка перед жінкою? Чи не спричиняв своєю поведінкою ревнощі когось із
подружжя й озлобленість один до одного?
10. Гнів, дратівливість, сварливість.
Чи вмію я стримувати напади гніву? Чи допускаю лайливі
слова, прокляття у сварках з ближніми, у вихованні дітей? Чи не лихословлю у
звичайній розмові (щоби бути “як усі”)? Чи нема у моїй поведінці брутальности,
нахабства, грубіянства, злого глузування, ненависти?
11. Немилість, неспівчутливість.
Чи відгукнусь я на прохання про допомогу? Чи готовий я до
самопожертви, милостині? Чи легко позичаю речі, гроші? Чи не дорікаю своїм
боржникам? Чи не вимагаю грубо і настирливо повернення боргу? Чи не хвалюся
перед людьми своїми пожертвами, милостинею, допомогою ближнім, очікуючи
схвалення і земного вшанування? Чи не був скнарою, боячись не отримати назад
своє?
Справи милосердя треба творити потаємно, бо здійснюємо ми їх
не заради людської слави, а заради любови до Бога і ближнього.
12. Злопам’ятство, непрощення образ, помста. Надмірна
вимогливість до ближнього. Ці гріхи протирічать духу і букві Євангелія
Христового. Господь наш вчить прощати ближньому їхні гріхи проти нас. Не
прощаючи іншим, тримаючи в пам’яті зло на іншого, творячи помсту за образу, ми не
можемо сподіватися на прощення власних гріхів Отцем Небесним.
13. Опір злу проти себе. Цей гріх виявляється в тому, що ми
явно опираємося тим, хто нас ображає, у відданні злом на зло, коли наше серце
не хоче перенести спричинений йому біль.
14. Ненадання допомоги ближньому, ображеному, гнаному. В цей
гріх ми впадаємо, коли з боягузства чи неправильно зрозумілого смирення не
вступаємося за ближнього, не викриваємо кривдника, не свідчимо істини,
дозволяємо торжествувати злу і несправедливості.
Як ми переносимо нещастя ближнього, чи пам’ятаємо заповідь:
“Тяготи один одного носіть”? Чи готові ми завжди прийти на допомогу, жертвуючи
своїм спокоєм? Чи не залишаємо ми ближнього в біді?
Гріхи проти самого
себе
1. Зневіра, відчай. Чи не віддавався зневірі, смутку,
відчаю? Чи не допускав думки про самогубство?
2. Тілесна надмірність. Чи не руйнував себе: нестриманістю в
їжі й питві, солодощах, обжерливістю, невчасною трапезою (прийняття їжі до
закінчення служби Божої)?
Чи не зловживав схильністю до тілесного спокою і комфорту,
залежуванням у ліжку після прокидання? Чи не віддавався лінощам, нерухомості,
розслабленості? Чи не прив’язаний до визначеного способу життя так, що не
бажаєш змінити його заради ближнього? Чи не грішний пияцтвом, наркоманією, цими
найстрашнішими із сучасних пороків, що руйнують душу й тіло, приносять зло й
страждання ближнім? Як борешся з цими пороками? Чи допомaгаєш ближньому
відступитися від них? Чи не спокушав вином непитущого, не давав вина малолітнім
і хворим? Чи не маєш пристрасті до куріння, що також руйнує здоров’я? Куріння
відволікає від духовного життя, сигарета заміняє курцеві молитву, витісняє
усвідомлення гріхів, руйнує душевну невинність, служить спокусою для оточуючих,
наносить шкоду їхньому здоров’ю, особливо дітям і підліткам.
3. Чуттєві помисли й спокуси.
Чи боролися ми з чуттєвими помислами? Чи уникали спокус
плоті? Чи відверталися від спокусливих видовищ, розмов, уявлень? Чи не згрішили
нестриманням душевних і тілесних почуттів, насолоджуванням і зволіканням у
нечистих помислах, сластолюбством, нескромним поглядом на особу протилежної
статі, самооскверненням? Чи не згадуємо з насолодою минулі свої плотські гріхи?
4. Недобросовісність.
Чи силуємо ми себе до служіння ближньому? Чи грішимо ми
недобросовісним виконанням своїх обов’язків на роботі, у вихованні дітей; чи
виконуємо обіцянки, чи не вводимо людей у спокусу запізненням на місце зустрічі
й т. ін., забуттям, необов’язковістю, легковажністю? Чи акуратні ми в роботі, в
побуті, в транспорті? Чи не розпорошуємо себе у роботі: забуваючи завершити
одну справу, переходимо до іншої? Чи зміцнюємо себе в намірі служити ближнім?
5. Світодогоджання.
Чи не грішимо догоджанням людським пристрастям, бездумно
наслідуючи прийнятий серед людей, що нас оточують, спосіб життя й поведінки, в
тому числі хоч вони й побутували б у церковному середовищі, але, якщо вони не
пройняті духом любови, і лише удавано благочестиві; чи не впадаємо у
святенництво, фарисейство.
6. Непослух.
Чи грішимо ми непослухом батькам, старшим у сім’ї,
начальникам на роботі? Не виконуємо поради духовного отця, ухиляємося від
накладеної на нас єпітимії (покути), цих духовних ліків, що зціляють душу? Чи
придушуємо в собі докори совісти, не виконуючи закону любови?
7. Бездіяльність, марнотратство, прив’язаність до речей.
Чи не розтрачуємо ми марно свій час? Чи вживаємо на благо
дані нам Богом таланти? Чи не витрачаємо гроші без користи собі й іншим? Чи не
грішимо пристрастю до життя зі всіма вигодами, до тлінних матеріальних речей,
чи не забагато накопичуємо “на чорний день” продуктів, одягу, взуття, розкішних
меблів, прикрас, і тим самим не довіряємо Богу і Його Промислу, забуваючи, що
завтра можемо стати перед Його Судом?
8. Користолюбство, зажерливість.
В цей гріх ми впадаємо, коли надто захоплюємося накопиченням
тлінних багатств чи шукаємо слави людської в роботі, у творчості, коли
відмовляємося під приводом зайнятости від молитви і відвідування церкви навіть
у недільні й святкові дні, віддаємося багатотурботності, суєтності. Це
призводить до заполонення розуму й скам’яніння серця.
Гріхи смертні, тобто
такі, що прирікають людину на вічну смерть або загибель
1. Гордість, що всіх зневажає, вимагає від інших рабської
покори, готова зійти на небо й уподобитися Всевишньому: словом – гордість до
самообожнювання.
2. Несита душа, або Юдина скнарість до грошей, поєднана
більшою мірою з неправедними здобутками, що не дає людині й хвилини подумати
про духовне.
3. Блуд, або розпусне життя блудного сина, що розтратив на
таке життя все батьківське майно. Блуд – неосвячене благодатною силою таїнства
Шлюбу парування чоловіка і жінки чи порушення цноти юнаком і дівчиною до шлюбу.
Всім чоловікам і жінкам, що приносять покаяння, якщо вони не перебувають у
шлюбі, слід освятити свій союз таїнством Шлюбу, в якому б віці вони не були.
Крім того, і в подружжі слід дотримуватися цнотливости, не віддаватися
непомірності в плотських задоволеннях, утримуватися від співжиття в пости,
перед неділею і святом.
4. Заздрість, що доводить до всякого можливого злочину до
ближнього.
5. Обжерливість, або догоджання плоті, що не знає ніяких
постів, поєднана з пристрасною прихильністю до різних веселощів, за прикладом
євангельського багача, який щодня розкішно бенкетував.
6. Гнів непримиренний і рішучий на страшенні розрухи, за
прикладом Ірода, який у гніві своєму вбив вифлеємських немовлят.
7. Лінощі, або повна недбалість про душу свою, недбання про
покаяння до останніх днів життя, як за часів Ноя.
1. Надмірне сподівання на Бога, або продовження тяжко
гріховного життя з однією надією на милосердя Боже.
2. Відчай, або протилежне чуття до надмірного сподівання.
Відкидає в Бозі вітцівську благодать і доводить до думки про самогубство.
3. Вперта невіра, що не переконується ніякими доказами
істини, навіть явними чудесами, відкидає власне пізнану істину.
Гріхи, що волають до
неба про помсту за них
1. Вбивство – взагалі зумисне людиновбивство, убивство плоду
в утробі (аборти), самовбивство – це позбавлення другого найбільшого дару
Господнього – життя.
Покаятися у гріхові вбивства можна тільки на особистій, а не
на загальній сповіді. Звичайно, здійснення цього найтяжчого гріха – явище
виняткове в середовищі православних християн, але треба пам’ятати, що злочин
може здійснюватися і в неявній формі. Дуже близькі до здійснення вбивства ті,
хто допускає рукоприкладство в гніві на ближнього, наносячи йому побої, рани,
понівечення. Винні в цьому гріхові батьки, що жорстоко обходяться зі своїми
дітьми, б’ють їх за найменшу провину, а то й без будь-якого приводу. Як
правило, впадають у цей огидний гріх ті, хто зловживає вином. Винні в цьому
гріхові й ті, хто плітками, намовляннями, наклепами викликають озлобленість в
людині проти когось і тим більше – навчають фізично разправитися з ним. Часто
цим грішать свекрухи стосовно своїх невісток, сусіди, що зводять наклепи на
жінку, що розлучилась тимчасово з чоловіком, викликаючи сцени ревнощів, які
закінчуються побиттям.
Своєчасно ненадана допомога хворому, вмираючому, взагалі
байдужість до чужих страждань – це теж треба розглядати як пасивне вбивство.
Особливо страшне подібне ставлення до старих хворих батьків з боку дітей.
Сюди ж відноситься і ненадання допомоги людині, що потрапила
в біду: бездомній, голодній, що тоне на ваших очах, яку б’ють чи грабують,
потерпілій від пожежі чи повені.
Але ми вбиваємо ближнього не тільки руками чи зброєю, але й
жорстокими словами, лайкою, знущанням, насміханням з чужого горя. Св. апостол
Іоан говорить: “Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця” (1Ін. 3,
15). Кожний на собі випробував, як ранить і вбиває душу зле, жорстоке,
дошкульне слово.
Цей менший гріх здійснюють і ті, що позбавляють чести,
невинности молоді душі, розтліваючи їх фізично чи морально, штовхаючи їх на шлях
розпусти і гріха. Блаженний Августин говорить: “Не думай, що ти не вбивця, якщо
ти наставив ближнього твого на гріх. Ти розбещуєш душу спокушеного і викрадаєш
у нього те, що належить вічності”. Запрошувати на п’яне зборище юнака чи юнку,
підбурювати до відомщення образ, спокушати розпусними видовиськами чи
розповідями, відмовляти дотримати піст, займатися звідництвом, надавати своє
житло для пияцтва і розпусних зібрань – все це співучасть у моральному вбивстві
ближнього.
Вбивство тварин без потреби в їжі, мордування їх – це теж
порушення VI заповіді. “Праведний турбується і про життя худоби своєї, серце ж
нечестивого жорстоке”. (Притч. 12, 10).
Віддаючись надмірному смутку, доводячи себе до відчаю, ми
грішимо проти цієї ж заповіді. Самовбивство – найбільший гріх, бо життя є даром
Божим, і тільки Йому належить влада позбавити його нас. Відмова від лікування,
навмисне невиконання приписів лікаря, свідоме нанесення шкоди своєму здоров’ю
надмірним вживанням вина, курінням – це теж повільне самовбивство.
Вбивство в утробі, аборт, є таким же страшним гріхом як
самовбивство і прирівнюється до вбивства людини. За правилами святих отців
(Анкирський Собор 313р.) штучне переривання вагітности, зумисне умертвлення
плоду карається відлученням від Причастя на 10 років. Святий Василій Великий
знаходить у цьому злочині подвійний гріх: і дітовбивство, і замах на
самовбивство, оскільки з насильницькою згубою плоду потрапляє в небезпеку і
життя самої матері. Для жінок, що визнають свою приналежність до Православної
Церкви, штучне переривання вагітности категорично недопустиме й пробачне тільки
у виняткових випадках, коли за станом здоров’я подальше виношування дитини є
загрозою для життя матері.
Свята Церква, її святі вчителі й отці, осуджуючи проведення
абортів і вважаючи це гріхом, виходять з того, щоб люди не зневажали бездумно
священний дар життя. В цьому полягає зміст усіх церковних заборон у питанні про
аборт. При цьому Церква нагадує слова апостола Павла, що “жінка... спасеться
через народження дітей, якщо буде у вірі й любові та в святості з невинністю”
(1 Тим. 2, 14-15).
2. Содомський гріх.
Сюди належать кровозмішення, тобто плотський зв’язок між
близькими родичами, і протиприродні статеві стосунки: мужолозтво, лесбізм,
скотолозтво.
Про огидність названих гріхів навряд чи потрібно детально
говорити. Кожному християнину є очевидною їхня неприпустимість: вони ведуть до
духовної смерти ще до фізичної кончини людини.
3. Даремні утиски людини вбогої, беззахисної, вдови і
малолітніх дітей-сиріт.
4. Затримання у робітника заслуженої ним плати.
5. Відняття в людини у крайньому її випадку останнього
шматка хліба чи останньої лепти, які потом і кров’ю здобуті нею, а також
насильницьке чи таємне присвоєння собі у в’язнів милостині, їжі, тепла й одягу,
які їм повинні бути надані, і взагалі пригноблення їх.
6. Засмучення і ображання батьків аж до брутального побиття
їх.
www.volyn-orthodox.org
Немає коментарів:
Дописати коментар